Париж, Марсель, Мангейм та багато інших – не просто назви відомих міст Європи. Їх та ряд інших пов’язуємо між собою ім’я видатного вченого Данила Самойловича. Наукові спільноти цих міст обрали вченого-епідеміолога членом почесним членом своїх медичних академій. То була оцінка заслуг талановитого вченого далеко поза його країни. Більше на i-kherson.com.
Замість церковного сану халат лікаря
22 грудня 1744 року в сім’ї священника села Янівка на Чернігівщині Самуїла Сушковського народився син, названий Данилом. Як і належить нащадку духовної особи, Данило навчався теології. Спочатку він закінчив колегіум у Чернігові, а згодом – Київську духовну академію. Там він вигадав собі нове прізвище – Самойлович.
1761 року молодий богослов взяв участь у своєрідному конкурсі. За дорученням Імператорської медичної канцелярії у відрядження до Києва та інших міст приїхав професор Іван Полетика. Тут він відібрав тридцять найкращих студентів, які виявили бажання вивчати медицину. У складі групи виявився також Самойлович.
Змінивши можливість продовжити професію батька, того ж року 17-річний Данило стає слухачем Госпітальної школи при адміралтействі в Санкт-Петербурзі. Крім навчання серед обов’язків учнів було багато доручень практичного характеру. Вони повинні були доглядати за хворими, займатися доставленням лікарських препаратів, чергувати ночами, асистувати чинним лікарям.
У 1766 році він закінчив школу з атестацією на звання “лікаря”, а в 1768 став військовим медиком Копорського полку 1-шої імператорської армії.
Довелося нашому вченому взяти участь у двох війнах, які вела Росія проти турків. У цих військових конфліктів він служив головним лікарем армійського польового госпіталю. Дбаючи про здоров’я воїнів, він, безумовно, зробив свій внесок у взяття фортець Очаків, Ізмаїл та інших. При цьому залишався в тіні знаменитих полководців, ніколи не звеличуючи своїх заслуг.
Єдина надія “сильних світу цього”
На початку 1770 років у Росії спалахнула епідемія Чуми, географія якої була величезна: від Москви до околичних губерній Півдні та південному заході імперії. У боротьбі з цією страшною хворобою особливо відзначився лікар Данило Самойлович.
Забігаючи трохи вперед, зазначимо, що його робота як лікар-епідеміолог став основою для публікації французькою мовою в 1782 р. досліджень із застосування протичумних щеплень. Паралельно з цим він подав на цю тему аналітичну записку в російську імператорську канцелярію.
1783 року чумна хвороба знову повернулася. Цього разу її осередком стали південні регіони імперії. Особливим випробуванням вона стала для Херсона, дуже молодого міста, і прилеглих до нього територій. Саме місто лише за півтора року втратило понад чотири тисячі людей.
Бачачи розмах біди, Катерина Друга через свого намісника у південному краї Григорія Потьомкіна звернулася до Самойловича, який на той час був відомим вченим уже далеко за межами Росії.
У червні 1884 Самойловича призначають на посаду губернського лікаря Катеринославського намісництва і всієї Тавриди. Основним для себе завданням лікар бачив у викоріненні чуми в містах, за які відповідав, а також введення карантинних заходів на величезних просторах, які являли собою південно-західний край імперії. Буквально за рік видатному медику вдалося досягти майже неможливого. Його навіть хотіли нагородити орденом Св. князя Володимира. Особливі заслуги Самойловича було відмічено в листі імператриці графом Потьомкіним, який звернув увагу на те, що доктор Самойлович своїм прикладом позбавив смерті велику кількість людей.
За час своєї роботи на Херсонщині Самойлович значно збагатив власні знання про чуму. У своїх наукових працях він обґрунтував необхідність проведення щеплень, розробив і перевірив на практиці заходи дезінфекції. Він першим у світі використав мікроскоп для виявлення збудника чуми.
На посаді головного карантинного лікаря Самойлович повинен був постійно їздити регіоном з інспекторськими поїздками. У середньому протягом року набігало трьох десятків таких подорожей.
В 1786 видатні заслуги Д. Самойловича в боротьбі з чумою були відзначені його обранням членом низки закордонних медичних академій.
Визнання на батьківщині прийшло в ученому-епідеміологу лише через 10 років. Його таки нагородили орденом Св. Володимира, враховуючи видатні заслуги у питаннях надання допомоги під час бойових дій та за успішне придушення чуми у херсонському регіоні.
